Всі ми грішні

Герой дивиться на власне життя й не може зрозуміти, чому люди часто поспішають надто пізно, люблять без взаємності та прагнуть туди, де на них не чекають. Він визнає людську недосконалість і звертається до Всевишнього з особистим запитанням: у чому саме завинив.

Між цими зверненнями постає думка про долю: у кожного своє призначення, комусь випадає кохати, а комусь — страждати й учитися на пережитому. Повторюване зізнання у гріховності звучить як спроба зрозуміти себе й не втратити віри в сенс пройденого шляху.