Висить ябко, висить 2

Весілля триває, довкола люди, а серед веселощів лунає запитання: «Коли ж моє буде?» Невизначене чекання змінюється короткими сценами залицяння. Дівчину-горянку запитують, що вона несе у збанку, і просять напитися. Звертаються до Іванка, говорять про почуття, але згадують і матір, яка не схвалює такого вибору.

Потім лунає ніжне звернення до Ксені: її просять узяти за руку, поцілувати матір і милого. За весільними усмішками помітно, що кохання потребує не лише взаємної прихильності, а й згоди в родині. У цих коротких сценах немає певного фіналу — є бажання бути разом і надія, що колись настане власне свято.