Час рікою пливе

Чоловік довго вдивляється в колись близьку жінку й насилу впізнає її. Уста здаються іншими, а думка про чужі поцілунки відгукується болем. Роки змінили обох, та пам’ять досі тримає ту усмішку, яку він знав раніше.

У зверненні до неї залишається просте прохання: привітатися й усміхнутися при зустрічі. Крізь гіркоту чужості проступає ніжність. Кохання для нього не зів’яло, і знайома усмішка могла б на мить повернути відчуття близькості. У цьому проханні є сум за минулим і тепло, яке пережило роки.