Дощ малює осінь

Золоті листки вкривають мокру вулицю, під ліхтарями блищить дощ, а на шибці з’являються нові краплі. Чоловік іде знайомим містом на самоті й раз у раз повертається думками до осінніх вечорів, які провів із близькою людиною. Він уже не рахує, скільки часу минуло, але цей дощ пам’ятає добре.

У пам’яті все ще живі її мокре волосся, теплі руки й спільний сміх під дощем. Вітер носить листя дворами, а вечірні вогні ніби повертають його в мить, коли вони прогулювалися разом. Знайомі вулиці залишилися тими самими, тільки поруч зараз нікого немає.

Коли знову починає дощити, межа між теперішнім і минулим ненадовго стирається. Здається, вони знову йдуть під жовтим листям — так, ніби колись і не прощалися.