Болить моя головонька (2)

Від самого чола болить голова — так героїня починає розповідь про сум за коханим. Вона не бачила його ні сьогодні, ні вчора й намагається не показувати журби. Та щойно виходить за ворота, відчуває, як їй бракує сил. Без милого навіть поговорити про наболіле немає з ким.

Зовні вона начебто не плаче, але сльози течуть самі. У спогадах постають його карі очі й стежка, яка колись вела до нього, а тепер заростає шавлією та рутою. Ці прості образи передають, як відстань між двома людьми стає частиною щоденного життя.

Героїня звертається до зеленого барвінку й до чорнобривого милого, просить його посунутися ближче. Попри смуток, вона не відмовляється від надії на зустріч: наприкінці знову говорить про бажання покликати коханого до себе.