Терен, мати, коло хати (1)

Хай воріженьки говорять що завгодно — вона відповідає, що не боїться їх. Замість покірності звучить коротке й рішуче «не піду». Героїня згадує кладочку, яка гнеться під ногами, а в іншому рядку вже змита водою.

Повторюваний образ хиткого переходу стає знаком місця, де вона не хоче ризикувати. Вона раз у раз повертається до своєї відмови, не шукаючи довгих виправдань. У цих небагатьох словах відчувається впертість людини, яка сама вирішує, куди ступати й чого остерігатися.