Там, де зоря всміхається мені

Над старим порогом опускається вечір, а холодні зорі дивляться з неба на людину, яка більше не прагне йти тільки звичними дорогами. Вона робить крок назустріч долі й помічає, як усе навколо нагадує про колишні дні. У цьому просторі пам’яті навіть вітер ніби говорить знайомими голосами.

Біля багаття тріщать іскри, дерева шелестять угорі, у долонях відчувається тепло. Тиша не порожня: у ній чути природу й повертаються спогади про безтурботний час. Зоря стає знаком місця, до якого подумки хочеться повертатися, навіть коли ріка життя невпинно тече вперед.

Поруч із ностальгією є відчуття підтримки: людина не сама, а минуле не зникає, поки живуть дорогі серцю спогади.